ФОТОГРАФІЇ міста |  | Русский | English | Español |  Français | | Персональний сайт автора

Коростень (Іскоростень)

Велика історія маленького міста.

Рік 945.  Київський князь Ігор іде землями підкорених  слов'янских племен збираючи щорічну данину. Як завжди у супроводі дружини добре озброєної бо ж не легко розлучаються слов'яни з добром, нажитим тяжкою працею. Непроста робота у князя, силою і жорстокістю доводиться  віднімати те, що йому причитається. І тим важче, що щоразу Ігореві потрібно все більше й більше. Походи на Візантію і в Грецію, захист від печенігських набігів, присмирення внутрішньої смути, щоб зберегти державу від розпаду: все це вимагає немалих коштів.

Настала черга древлян платити. Прозвали їх так тому, що живуть між «древами» (деревами), бо земля їх вся покрита густими лісами. І сама столиця древлянська Іскоростень (Коростень) побудована з дерева, а міські стіни обнесені частоколом дубовим, необтесаним, прямо з корою. Тому й називається так: Іс-коро-стень, місто «із кори на стіні». Грізна фортеця, а люди, хоч із виду чемні,  покладисті, але "собі на умі", не дуже шанують князя київского. Та й сам  вождь їх, князь Мал, все чекає нагоди повернути племені незалежність відняту в них Олегом, батьком Ігоря. Не забуті ще й битви 914 року коли Ігореві довелося мечем і вогнем придушити повстання древлян. Знає князь що не бажаний він гість у цьому племені. Треба остерігатися. Але ж і справа того варта. Бо ж дуже багата ця земля, обдарює щедро хутрами, медом, шкірами і полотнами з льону. Та й срібло знайдеться, бо ж стоїть місто як раз на перехресті торговых шляхів. Ось і цього разу вдалося зібрати немало. Але невдоволений Ігор, бачить, що не така вже й тяжка данина для древлян, відчуває, що продешевив, міг би взяти більше. Подумавши трохи, зупиняється князь на півдороги до Києва. Відпускає він частину дружини с добром до столиці, а сам с другим загоном повертається в Іскоростень вимагати доплати.

Довідались древляни про повернення князя і гнів великий охопив їх від такої неповаги. Чи не настала пора навчити князя київського поважати звичаї слов'янські і гідність їхню. Послали вони гінців назустріч Ігорю: "Навіщо вертаєшся коли данину сповна сплачено?" Але він навіть і слухати не став, не їх розуму ця справа. Тоді прийшли древляни до свого князя Мала і порадившись трохи дійшли до такого висновку: "Коли вже вовк повадився до вівць, то буде тягати  їх одну за одною, і якщо його не вбити, то не зупиниться поки не поїсть все стадо. Те саме із цим чоловіком: якщо не уб'ємо його зараз, то потім він знищить нас усіх." І підняв князь Мал місто Іскоростень проти князя Ігоря. І зустрілись вони. І розбита була дружина київська, а самого Ігоря взято в полон. А щоб другим не повадно було попирати звичаї слов'янскі і протягувати руку до землі древлянскої, вирішили стратити його та ще й в особливий спосіб. Знайшли дві молоді берізки, схилили і привязали їх до ніг князя Ігоря, а потім відпустили. Деревця розігнулись в один миг расчлениши тіло князеве...  Мабуть таке було це страшне послання: " Ми схилялись перед тобою, шануючи перевагу і величнісь твою. Але якщо ти  потураешь гідність нашу, то ми можемо и розправити спину, та так, що ти й кісток своїх не збереш!" Поховали ж його з усіма почестями, по княжому звичаю і насипали курган високий на могилі його. А сусіднє село ще багато століть називалось Могильно, бо тут знаходиться Могила князя Ігоря (зараз це селище Поліське).

  Донеслась страшна звістка про бунт і смерть князя до Києва і посіяла в столиці   гнів і тривогу: держава з 20 князівств на якийсь час лишилась без верховного правителя. Ігор залишив після себе малолітнього сина Святослава з княгинею Ольгою, вдовою. (Це та сама  Велика княгиня Ольга, яка через 10 років стане першою християнкою на Русі, задовго до того, як внук її Володимир Святославович оголосить християнство офіційною релігією у 988).  Настало велике занепокоєння: чого чекати нині, коли єдиному спадкоємцеві престолу недавно виповнилось лиш 3 роки. Як могли древляни упустити таку нагоду позбавитись підкорення Києву! Вирішили вони уговорити Ольгу одружитися з їх князем Малом, щоб таким шляхом отримати перевагу над Святославом і творити свою волю в Києві. Посилають вони 20 кращих мужів своїх у човні до столиці на переговори. Прийняла їх Ольга гостинно. І розказали древляни, що племя прислало їх пояснити княгині як чоловік її Ігор уподобився вовку ненаситному і жорстокому, який загубив розум і міру, а, навпаки, їхні князі завжди славились мудрістю і терпінням, і як правлять вони добре землями Іскоростеня, і що їх князь Мал був би достойною і надійною їй опорою. Ольга вислухала їх ввічливо і сказала що слова їх пришлись їй по душі, оскільки чоловіку її Ігорю вже не піднятися з могили, а їй треба думати про майбутнє. Однак добавила, що бажає виявити їм особливі почесті в очах народу свого і щоб вони повертались до човна свого і там чекали з видом гордим і величним. А коли наступного дня її гінці прийдуть за ними, щоб відмовлялись ні пішки йти ні верхи їхати, але щоб їх віднесли до неї прямо у човні їхньому. На тому Ольга їх і проводила. 

Не гаючи часу, княгиня наказала копати яму величезну с виходом за місто. Ще до сходу сонця це було справно виконано. Вранці Ольга послала за древлянами. Гінці приблизились до човна і сповістили древлян, що княгиня чекає на них і приготувала їм особливі почесті. Але вони, як і було домовлено, поставились гордо і відповіли, що не пійдуть ні пішки, ні верхи, а щоб їх віднесли до неї разом з човном. Розгнівались кияни від того, що повинні чествовати людей, яки убили їх князя, та ще й теперь їх княгинею хочуть заволодіти. Однак волю її виконали і понесли на руках древлян у їхньому ж човні до міста. Та коли процесія наблизилась, Ольга веліла кинути човен прямо у яму. Княгиня схилилась над ними, питаючи як їм здались її "почесті". Зрозуміли древляни у чому справа і відповіли: "О, княгине, це куди гірше самої смерті Ігоревої!" І веліла княгиня засипати яму, і були вони погребені  живими. 

Зразу ж Ольга шле вістку до Іскоростеня, щоб присилали ще мужів знатних, щоб бачив Київ яке велике бажання мають древляни мати її своєю княгинею, і щоб ішла вона до їх князя з подвійною шаною, а інакше народ київский її не пустить. І поспішили древляни виконати волю княгині. Вибрали серед достойніших правителів своїх і направили їх у Київ. Коли посланці  предстали перед княгинею, вона перш за все запрошує їх любязно у баню зарання приготовлену, щоб вони розслабились з дороги. Тільки но древляни увійшли туди, слуги Ольги зачинили за ними двері наглухо і підпалили. Так і згоріли вони живими.

Після цього веліла Ольга збирати дружину и виступити проти Іскоростеня. Вона бере з собою в похід Святослава, щоб син приняв участь у помсті за смерть батька. Війско вступило на землю древлянску. Все готово до бою, дружина лиш чекає сигналу. Ольга віддає цю честь Святославу, вручаючи йому першу стрілу. Однак малюк лиш зміг кинути її додолу під ноги свого коня. Але для вірного війска цього достатньо: лишь стріла торкнула землі, солдати ринулись в атаку... Тому-то і вважається, що це була перша битва князя Святослава, (через кілька років він стане одним з самих великих полководців своєї епохи).

... Ціле літо простояла Ольга зі своєю дружиною у необтесаних стін оточеного Іскоростеня. Не раз намагалась взяти місто приступом, немало воїнів полягло, та не по силам виявилась фортеця для киян. Минав час, кінчались терпіння і сили. Але мудра Ольга знала, що і древляни також знесилені від війни, вони ж то від природи трударі, а не воїни. Отже, якщо не вдається силою, треба брати хитрістю. І оголосила княгиня місту Іскоростеню, що прощає його і влаштовує тризну (поминки) по князю Ігорю на Червоному Горбі. Багато людей повірили і вийшли з міських стін пирувати з княгинею. Але чекала на них засідка... І став Червоний Горб червоний від крові. 5 тисяч древлян полягло в цій різні. Знов звернулась Ольга до Іскоростеня і мовила, що тепер помста її задоволена, тільки нехай місто заплатить їй легку данину, всього-лиш по три голуба і три горобця від кожної хати і вона залишить їх у спокої. Може й відчували древляни підступ, але занадто велике було бажання якомога швидше покласти кінець цій війні.  І погодились вони з радістю.

            Голуб – птиця мирна, вірна своєму дому, де б вона не літала, завжди вертається до своєї хаті, приносячи на крилах добрі вісті. Та не для добрих вістей готувала княгиня Ольга птахів, принесених з Іскоростеня. Вона наказала з одеж убитих на Червоному Горбі зробити стрічки, привязати їх до лапок голубиних, запалити і відпустити. Наївні пташки послідували своєму інстинктові і направились до своїх гнізд несучи вогонь на рідні стріхи. Деревяне місто спалахнуло в одну мить, не лишилось жодної будівлі яка б не була охоплена вогнем. Ненаситне полумя пожирало все від кори на стінах до флюгерів на вежах. Опальна древлянська столиця славне місто Іскоростень лиш за одну ніч перетворилось в чорні курні головешки. Люди, яким вдавалось вискочити з міста рятуючись від вогню, попадали в нещадні руки київських воїнів. Полонених правителів міста Ольга наказала кого стратити, а кого віддати до рабства дружинникам. Віднині древляни зобовязані були платити Києву набагато більшу данину, четверту частину з якої відправляти у Вижгород у власну резиденцію самої княгині. За наказом Ольги було заборонено відбудовувати древлянську столицю і навіть селитися поруч з цим місцем.

            На багато років Іскоростень було викреслено з історії. Та час минув і люди все ж таки повернулись сюди, почали виникати поселення, мало-помалу формуючи нове місто. Вигідне географічне положення і наявність багатих природних ресурсів протягом багатьох віків обумовлювало його перехід в різні князівства, королівства, графства.    

        Після розділу Русі в результаті створення в 1157 році Володимиро-Суздальського і Великого князівства Московского (1260-70), Іскоростень залишався під юрисдикцією київских князів. З 1243 року  тут хазяйнують монголо-татари. Після перемог над Тевтонським Орденом у 1348 і 1370 рр. і потіснивши татар, великий князь литовский Альгирдас Ольгед приєднує ці землі до Великого князівства Литовского. Пізніше дарує їх одному з своїх лицарів Тереху з Брянська за вірну службу. З 1385 після створення Кревської Унії ця територія попадє під вплив Польщі. В 1586 багатий польский магнат Прокіп Мржевицький, оженившись на одній із спадкоємниць Тереха, стає власником Іскоростеня. Йому вдаєтся добитися від польського короля присвоєння цій маленькій фортеці статуса міста. 22 травня 1589 Сигизмунд III дарує місту Іскоростеню Магдебурське право (самоуправління).

В цю епоху розширюється і могутніє Велике князівство Московське, пертворюючись у величезну імперію. Москву оголошено столицею єдиної Російської держави, а територія минулої Київської Русі вже виявляється на обочині російських земель і їх теперь називають Україною ( «з краю» рубежів). Україна з її багатими ресурсами – спокуса для багатьох держав: Польща – з заходу, Турція – с півдня, Литва і Швеція – з півночі. У відповідь в Україні зароджується військово-політичний орден – козацтво. В самому серці феодальної Європи виникає невидана досі демократична структура – Запорізька Січ, яка бере на себе клопоти по захисту нації, території і православної христианської віри. На протязі віків козаки ведуть жорстокі війни за незалежність проти поляків, турків і кримських татар. В 1649 році загін козаків під проводом  Гераськи після кровопролитного бою визволяє Іскоростень від польскої шляхти. Міські укріплення були повністю зруйновані. В 1654 гетьман Богдан Хмельницький на Переяславській Радй підписує згоду з російським царем Олексієм Михайловичем про перехід України під юрисдикцію Росії. Однак з 1667 по 1795 землі Іскоростеня продовжують знаходитися в складі полько-литовської Речи Посполитої (Rzeczpospolita).

          Відповідно до угоди з Реч Посполитою у 1795 Іскоростень переходить до Російскої імперії як центр Іскоростенскої волості Овручського повіту Волинскої губернії. Довгий час це було тихе непримітне провінційне містечко. Збереглась замітка з газети «Волинскі єпархіальні відомості» від 1888, де про нього пишуть: «Нині Іскоростень – бідне незначне містечко, населене євреями і селянами-хліборобами».

            Новий могутній поштовх до відродження місту дало будівництво залізниці Київ-Ковель у 1902. З цього часу перейменоване в Коростень воно відоме як важлива залізнична станція. Згодом, з розширенням залізниці Коростень перетворюється у великий залізничний вузол пяти направленнь. Місто приймає активну участь у подіях російскої революції 1917 і громадянської війни1918-20 рр. 18 листопада 1917 у Коростені було оголошено радянську владу. 15 липня 1918 коростенскі залізничники були ініціаторами тривалого Всеукраїнського страйку. На протязі громадянської війни за Коростень як за стратегічно важливий пункт йшли постійні баталії. Містом володіли війска Українскої Народної Республіки, німецькі війська, польская армія, а з 12 жовтня 1920 - Червона Армія. В 1921 оволодіння Коростенем було головною метою походу Українскої Повстанської Армії під проводом генерал-хорунжого Тютюнника. Цей бій, що зав'язався на окраїнах міста 7 листопада 1921  був останнім боєм громадянської війни на Україні. 1 січня 1926 Коростень було офіційно оголошено містом у складі Української Радянської Республіки.

          Підчас Другої Світової Війни, вже з перших годин нападу на Радянський Союз, Коростень, як великий залізничний вузол, був підданий інтенсивним і безперервним бомбардуванням німецкою авіацією. Не дивлячись на втрати і руйнування, залізниця працювала без зупинок на забезпечення поставок фронту та евакуацію поранених і цивільного населення. Крім того, Коростень - важливий опорний пункт у системі оборони Києва. На підступах до міста проходила стратегічна лінія оборони спроектована легендарним генералом Карбишевым. Саме тут, дякуючи героїчному опору Пятої Армії генерала Потапова, наступ гітлерівських війск було затримано на цілий місяць. Втрати з обох сторін рахувались десятками тисяч. 

            З 7 серпня 1941 року для коростенців наступили чорні дні окупації. Але місто не капітулювало. На території Коростеня і району діяли численні групи підпільників і партизанські загони, які наносили значних втрат німецьким військам і окупаційному режиму. Гітлерівці жорстоко розправлялись з патріотами. За час окупації в місті було ростріляно 16733 чоловіка, 15 чоловік повішено і 1803 відвезено до Німеччини на примусові роботи. 

            Під час наступу 1943 року, після успішного проведення Київської операції, Червона Армія 17 листопада визволила Коростень, але німецьке командування не могло допустити втрату такого важливого стратегічного пункту і в ході потужного контрнаступу при підтримці танків, артилерії та авіації знову заволоділа їм, не зважаючи на героїчний опір оборонявшогося гарнізону. Коростень памятає і шанує память захисників міста у численних памятниках і назвах вулиць. А подвиги солдата Абдули Усенова, ціною життя зупинившого німецькі танки і льотчика Полякова, який вчинив таран в небі над Коростенем, занесені в анали Історії Великої Вітчизняної Війни. Обом посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Але багато імен героїв, що покояться в коростенській землі і донині невідомі. Нерозкритою таємницею і темою для досліджень лишається подвиг бійців підземелля старої фортеці над Ужем... 28 грудня 1943 місто було остаточно визволене частинами 13 Армії генерал-лейтенанта Пухова.

 Під час війни Коростень був повністю зруйнований. Але цьому місту вже не звикати. Як і у всі часи він знову мало-помалу відродився із попелу. Зараз це симпатичний районний центр Житомирської області незалежної України приблизно з 70 тисячним населенням, і важливий залізничний вузол. Розсчленений звилистою річкою Уж зі скелястими живописними берегами, Коростень славиться своїми цінними породами природного граніту і чудовою неповторною порцеляною.

                   В 80-90 роки XX століття місту знов довелось пережити тяжкі часи. Сусідство з Чорнобильською Атомною Станцією (80 км) наклало новий трагічний відбиток на його історію. Коростень попав у зону радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської ядерной катастрофи 26 квітня 1986 і класифіковано як "зона гарантованого добровільного відселення". Крім того економіка міста сильно постраждала від кризи після розпаду Радянського Союзу. Багато хто з жителів Коростеня, занепокоєні про здоров'я і майбутнє своїх дітей, змушені покидати рідні місця. Але взаміну вони уносять з собою і розповсюджують по світу дивовижну історію рідного міста, у такий засіб допопомагаючи йому вийти з тіні несправедливої невідомості. 

Copyright © 2001 by Леонід Тарасенко.  Всі права захищені.
Revised: мая 07, 2006 .